Ця земля на сході ІІ Речі Посполитої, мальовнича, небагата, але колись населена багатьма національностями, стала символом антипольської етнічної чистки 1943 року. Вісімдесят років тому націоналісти Української Повстанської Армії (УПА) розпочали напади на польських мешканців сіл спочатку на Волині, а згодом і в інших регіонах. Німецька окупаційна влада нічого не зробила для захисту мирного населення, хоча це було її обов’язком. В результаті лише на Волині загинули десятки тисяч поляків. Загалом внаслідок дій націоналістів загинуло близько 100 тисяч осіб. Поляки почали відповідати акціями помсти, які, за оцінками істориків, коштували життя кільканадцять тисяч українців. Вісімдесят років ті події є незагоєною раною. І найбільшою постійною історичною суперечкою між нашими країнами. Вісімдесята річниця тих подій видається гарною нагодою для нас – поляків та українців – щоб задуматися над тим, що зробити, щоб трагедія Волині не роз’єднувала нас. Щоб ми разом зробили відповідні висновки. І могли б разом рухатися вперед до майбутнього, вільного від ненависті та насильства.
Довоєнна Волинь була землею багатьох національностей: у селах і містах можна було зустріти українців, поляків, євреїв, чехів, вірмен і навіть татар. Поляки становили там лише 16% населення. Більшість були українцями. Так само і в Східній Галичині, де проживало близько 30% поляків. Ті, хто жив у селі, як правило, були такими ж бідними. Незважаючи на відмінності, люди, які пам’ятають довоєнну Волинь, згадують її як сільське спокійне місце для життя. Хоча в історіях українців часто звучить жаль, що вони зазнали дискримінації з боку поляків. Особи українського походження не мали шансів на кар’єру в державному управлінні. У довоєнній Польщі не було створено жодного університету, де б викладали українською мовою. На територіях заселених українцями, Польща поселяла колоністів, присутність яких мала змінити несприятливі демографічні співвідношення.
Поразка українців у боротьбі за свою державу в 1917–1921 роках підштовхнула частину з них, особливо молодь, до радикального націоналізму. Однією з головних організацій, заснованих у той час, була ОУН - Організація Українських Націоналістів, лідером якої став Степан Бандера. Організація здійснювала теракти в ІІ Речі Посполитій. Від її рук загинув міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький. Організатором нападу був саме Бандера, якого польський суд присудив до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. Українські націоналісти також планували вбивство Юзефа Пілсудського. Ідеолог цієї організації Михайло Колодзінський ще у 1930-х роках першим розробив плани етнічних чисток на Волині та в Галичині. Бандера вийшов з в'язниці, покинутої польською охороною, у вересні 1939 року. Він почав співпрацювати з Третім Рейхом. Згодом в окупованому німцями Львові ОУН проголосила незалежність України. Німці категорично з цим не погодилися і у відповідь інтернували Степана Бандеру.
Коли німці почали зазнавати поразку на Східному фронті, ОУН вирішила, що кращого часу для боротьби за незалежність не буде. Була створена УПА – Українська Повстанська Армія. Її очолив Роман Шухевич. І майже одразу почав реалізовувати створений у 1930-х роках план етнічних чисток. Розпочалися вони в лютому 1943 року з села Паросля, де було вбито близько 150 осіб. Згодом, УПА атакувала інші села, де мешкали поляки часто здійснюючи напади так, що вони виглядали як спонтанні селянські дії. Ці вчинки характеризувалися дуже високим рівнем жорстокості. Знову ж таки, щоб вони виглядали як селянське повстання проти польських панів. Неодноразово місцевих українських селян спонукали або примушували до співпраці. Кульмінацією антипольської акції стало 11 липня, так звана «кривава неділя». Того дня заатаковано майже сотню населених пунктів. У липні 1943 року на Волині загинуло кільканадцять тисяч людей. Загалом лише на Волині під час акцій 1943 та 1944 років було знищено десятки тисяч поляків. Одним із символів тих подій є руїни старого костелу кармелітів в Кіселіні, де було здійснено напад на присутніх там поляків.
Але коли одні кинулися вбивати, інші рушили рятувати. Серед українців Волині були тисячі людей, які, ризикуючи життям, допомагали переслідуваним сусідам-полякам. Незважаючи на загрозу їхньому життю з боку націоналістів, ці герої давали притулок полякам у своїх оселях, підвалах та господарських приміщеннях. Інші носили харчі до лісу, де деякі ховалися від своїх катів. Хоча ми не знаємо конкретних даних про масштаб української допомоги, ми знаємо, що це були тисячі людей. Майже кожен, кому вдалося пережити волинську різанину, згадує українця, який до цього причетний.
Маленька Ганя народилася в польській сім'ї в селі Гай, яку було знищено 30 серпня 1943 року. Ми не знаємо її справжнього імені. Через кілька днів після різанини група українців із сусіднього села Кашівка була змушена поїхати до Гаю і поховати загиблих. Там знайшли маленьку дворічну дівчинку, яка дивом уникла смерті. Вона сиділа сама серед мертвих, голодна і спрагла, з порожнім горнятком у руці. УПА наказала вбивати всіх, навіть малих дітей. Але українці, ризикуючи життям, вирішили врятувати дівчину. Ризикувало все село. Пані Ганна виховувалась у Бойміструків. Як вона підкреслює, прийомні батьки ставилися до неї дуже добре. Вона завжди відчувала їхню любов до неї. Про своє польське коріння дізналася вже в дорослому віці. Вона кілька разів намагалася знайти польських родичів. На жаль, їй цього так і не вдалося зробити. Сьогодні їй 82 роки. Вона ніколи не була в Польщі, але не втрачала надії, що її колись знайде її польська родина.
До війни українець Лукашко Каленник, батько Олександри Васейко, відомої як пані Шура, працював у сусідів поляків на збиранні врожаю. Він також був ветераном польсько-більшовицької війни. У 1943 році бандерівці намагалися змусити його приєднатися до них. Але Лукашко не хотів вбивати своїх сусідів. А оскільки ще до війни під час роботи в господарстві він втратив око, у нього був серйозний привід відмовитися. У ті трагічні місяці він їздив по польських селах і попереджав про напади, які готувала УПА. А коли стався напад, ризикуючи життям, він допомагав полякам ховатися в лісах.
Лукашко також був свідком розстрілу польської родини членами УПА. Бандерівці наказали йому закопати тіла загиблих у безіменній могилі в лісі. Після війни Лукашко відвів туди свою доньку, шестирічну Олександру, і сказав, щоб вона добре запам’ятала місце поховання. A сам вирізав три хрести на соснах, під якими лежали поляки. Він сказав дочці, що колись, у майбутньому, мабуть, сюди знову приїдуть поляки і шукатимуть своїх. «Мене вже не буде, – сказав він. – А ти їм покажеш, де їхні люди поховані». Своїх дітей Лукашко виховував у дусі дружби з поляками. Дочка, пані Олександра Васейко, також відома як пані Шура шістдесят років зберігала пам'ять про це місце. Завдяки їй у лісі вдалося знайти могили трьох людей. Олександра Васейко молиться за польсько-українську дружбу та мир між нашими народами донині. Молитву Отче Наш говорить виключно польською мовою. У 2019 році на прохання Інституту Пілецького вона була нагороджена медаллю Virtus et Fraternitas Президентом Республіки Польща за опіку над місцями поховання поляків та допомогу у пошуку місця масових поховань поляків, убитих у Волі Островецькій та Островках.
З десятків тисяч поляків, вбитих на Волині, поховано досі лише неповних п’ять тисяч. Деякі з них були поховані ще під час різанини, бо в деяких місцевостях це можна було зробити. Решта – у процесі ексгумації. Інші досі лежать там, де їх вбили. Перші ексгумації провів доктор Леон Попек в Островках Волинських та Волі Островецькій. Як він зазначає: «Більшість наших предків досі лежить або там, де їх убили, або в так званих ямах смерті, куди скидали їхні тіла. Донині збереглися могили, в яких лежать кілька сотень людей, недоторкані з 1943 року. Усе тому, що двосторонні переговори щодо ексгумацій на Волині між Польщею та Україною ніколи не були легкими, до того ж вони блокуються вже кілька років. Українці ставляться до УПА переважно як до героїв у боротьбі з Радянським Союзом, і багато з них не знають, що сталося на Волині та в Східній Галичині. Українські історики вважають різанину взаємною боротьбою між поляками та українцями, а не спланованою етнічною чисткою. Дехто побоюється, що засудження УПА означатиме засудження боротьби України за незалежність. Поляки обурюються тим, що Україна називає вулиці і площі іменами бандерівців, у тому числі виконавців різанини, та за нездатність визнати відповідальність УПА за вбивства, за блокування ексгумації жертв і їх християнського поховання. Це вигідно Росії, яка вже багато років намагається використати трагедію Волині для поділу Польщі та України. Цю проблему розуміло багато людей, зокрема Іван Павло ІІ, який кілька разів закликав до польсько-українського примирення. «Існує потреба в примиренні, яке б дозволило нам поглянути на сьогодення і майбутнє в новому дусі», – написав він у листі до єпископів Польщі та України з нагоди 60-ї річниці різанини. Під час свого візиту в Україну у 2001 році у Львові він звернувся до самих українців: «Настав час відірватися від болісного минулого. […] Нехай прощення – дане й отримане – пошириться, як доброзичливий бальзам, у кожному серці. Завдяки очищенню історичної пам’яті, нехай усі будуть готові віддати перевагу тому, що об’єднує, а не тому, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, братерській єдності, братерській співпраці та справжній солідарності.» Примирення, зрозуміле таким чином, не означає забуття. Натомість воно означає можливість рухатися далі, поважати та розуміти те, що сталося. Це означає намагатися дивитися в майбутнє, яке не може визначатися минулим.
Все змінилося, коли в лютому 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Поляки масово допомагали біженцям з України. Над Віслою знайшли притулок мільйони людей, які тікали від війни. У кожному польському місті було організовано допомогу гостям з України. Поляки виявили з ними солідарність, чим, мабуть, здивували навіть самих себе. Прикордонні переходи, залізничні станції, а також пункти допомоги, створені майже в усіх містах, були заповнені волонтерами з усієї Польщі, які готували їжу, надавали біженцям юридичну та матеріально-технічну допомогу – навіть у пошуку житла чи транспорту. Поляки відкрили свої домівки та серця, чого, зважаючи на масштаби міграції, не було раніше ніде у світі. По обидва боки кордону люди розуміли, що боротьба з ворогом, який загрожує як Польщі, так і Україні, має об’єднати нас. І допомогти перемогти демонів минулого.
Українці, щоб подякувати полякам за ставлення поляків до біженців з їхньої країни, почали спонтанно прибирати польські кладовища на Волині. З власної ініціативи вони самоорганізувалися і прибрали польські цвинтарі в Острівках, Римачах, Любомлі, Голобах, Пшебражі, Злочівці, Кіселіні, Ковелі, Боремлі та Скурчі. Багато поляків не приховували сліз зворушення. Продовження цієї акції українці анонсують також і цього року. Також з боку українських політиків почав надходити інший сигнал, ніж раніше. Про це 25 травня 2023 року в польському Сеймі заявив голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук. «Ми приймемо правду, якою б болючою вона не була». Також було оголошено про розблокування процесу ексгумації. В Україні все більше бачать, що суперечка з Польщею за Волинь не на користь жодній зі сторін. В умовах російської агресії проти нашого сусіда Польща та Україна мають історичний шанс на примирення.
Створюються громадські польсько-українські ініціативи, які мають допомогти вирішити волинське питання. На фотографії – Кароліна Романовська, велику частину родини якої було вбито в Углах на Волині, та українка з Волині - Юлія Ковальчук, дідусь якої допомагав полякам під час різанини. Під час нападу УПА на Угли 12 травня 1943 року загинуло 18 членів родини Кароліни. Серед тих, хто вижив, волинська різанина довгі роки була табуйованою темою. Лише в дорослому віці Романовська вперше поїхала на Волинь, щоб побачити місце, де жили її родичі. Її мандрівка на Волинь лягла в основу документального фільму "Дідів сад". Вона повернулася з Углів з твердим переконанням, що неможливо побудувати майбутнє на травмі. У Польщі заснувала Товариство польсько-українського примирення. Її подруга з України Юлія Ковальчук, почувши розповіді Кароліни, запитала бабусю, що вона пам’ятає з 1943 року. Так вона дізналася про свого дідуся, який рятував сусідів поляків в одному із сіл. Ковальчук – одна з перших, кого Романовська запросила до співпраці. Обоє планують залучити якомога більше людей з обох боків кордону та разом шукати спосіб розповісти правду про Волинь. І щоб різанина у 1943 році перестала нас розділяти.
Kasia: Bardzo dobre opracowanie, krótkie ale bogate w treść, zawierające najważniejsze wydarzenia w historii Zbrodni Wołyńskiej oraz wspomnienia i pamięć ludzi, jak Pani Szura. Gratulacje dla autorów i organizatorów wystawy, bardzo mi się podoba :)
Gal Anonim: Bardzo fajna wystawa i potrzebna inicjatywa!
Karyna: Дуже важлива тема! Важлива для обох народів. Дякую за Ваші матеріали та те, що вони не упереджені і не однобокі.
Artur ortenblad: Very nice to know this story
Jerje: Це повинні пам'ятати, але надіюсь що час та історія все поставить на свої місця.
Tomasz: Znakomite opracowanie. Krotkie, ale bardzo merytoryczne. Gratulacje dla zespołu, kt przygotowywał materiały.
Kazimierz: Moja rodzina pochodzi spod Starego Konstantynowa oraz spod Lwowa. Dlatego tematyka trudnej historii i pojednania polsko-ukraińskiego jest mi szczególnie bliska. Z całego serca dziękuję organizatorom i autorom wystawy za podjętą inicjatywę k gratuluję wyśmienitego efektu!
Adam: Wyważona, prawdziwa, mądra w warstwie słów i obrazów. Ale to początek długiej drogi. Obyśmy jak najszybciej doszli do pierwszego poziomu pojednania.
Dorota: Oprócz wystawy, polecam książkę pana Witolda "Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia"
Віктор: Пробачте нас будь ласка. І дякуємо за все.
Witold Szabłowski
dr Łukasz Adamski, dr hab. Jan Pisuliński
Tubielewicz Studio
Tomasz Sowa-Szenk
Norbert Nowocin
Paweł Bysko
Piotr Jagiełło-Szostak
Katarzyna Lemańska
Grzegorz Kaska, Magdalena Kędziera, Katarzyna Lemańska, Agata Madaj, Bartłomiej Miąsko, Wioletta Milej, Anna Okapiec, Anna Pławecka, Kalina Stufka, Mateusz Toma, Elżbieta Trochimiak-Marek, dr Bartosz Wieczorek, Marzena Zielonka
Michał Senk
dr Leon Popek, prof. dr hab. Rafał Motyka, Misja Charytatywna „Dobro Czynić”
