З десятків тисяч поляків, вбитих на Волині, поховано досі лише неповних п’ять тисяч. Деякі з них були поховані ще під час різанини, бо в деяких місцевостях це можна було зробити. Решта – у процесі ексгумації. Інші досі лежать там, де їх вбили.
Перші ексгумації провів доктор Леон Попек в Островках Волинських та Волі Островецькій. Як він зазначає: «Більшість наших предків досі лежить або там, де їх убили, або в так званих ямах смерті, куди скидали їхні тіла. Донині збереглися могили, в яких лежать кілька сотень людей, недоторкані з 1943 року.
Усе тому, що двосторонні переговори щодо ексгумацій на Волині між Польщею та Україною ніколи не були легкими, до того ж вони блокуються вже кілька років.
Українці ставляться до УПА переважно як до героїв у боротьбі з Радянським Союзом, і багато з них не знають, що сталося на Волині та в Східній Галичині. Українські історики вважають різанину взаємною боротьбою між поляками та українцями, а не спланованою етнічною чисткою. Дехто побоюється, що засудження УПА означатиме засудження боротьби України за незалежність.
Поляки обурюються тим, що Україна називає вулиці і площі іменами бандерівців, у тому числі виконавців різанини, та за нездатність визнати відповідальність УПА за вбивства, за блокування ексгумації жертв і їх християнського поховання.
Непростий діалог
Це вигідно Росії, яка вже багато років намагається використати трагедію Волині для поділу Польщі та України. Цю проблему розуміло багато людей, зокрема Іван Павло ІІ, який кілька разів закликав до польсько-українського примирення. «Існує потреба в примиренні, яке б дозволило нам поглянути на сьогодення і майбутнє в новому дусі», – написав він у листі до єпископів Польщі та України з нагоди 60-ї річниці різанини. Під час свого візиту в Україну у 2001 році у Львові він звернувся до самих українців: «Настав час відірватися від болісного минулого. […] Нехай прощення – дане й отримане – пошириться, як доброзичливий бальзам, у кожному серці. Завдяки очищенню історичної пам’яті, нехай усі будуть готові віддати перевагу тому, що об’єднує, а не тому, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, братерській єдності, братерській співпраці та справжній солідарності.»
Примирення, зрозуміле таким чином, не означає забуття. Натомість воно означає можливість рухатися далі, поважати та розуміти те, що сталося. Це означає намагатися дивитися в майбутнє, яке не може визначатися минулим.
Примирення, зрозуміле таким чином, не означає забуття. Натомість воно означає можливість рухатися далі, поважати та розуміти те, що сталося. Це означає намагатися дивитися в майбутнє, яке не може визначатися минулим.
Непростий діалог
З десятків тисяч поляків, вбитих на Волині, поховано досі лише неповних п’ять тисяч. Деякі з них були поховані ще під час різанини, бо в деяких місцевостях це можна було зробити. Решта – у процесі ексгумації. Інші досі лежать там, де їх вбили.
Перші ексгумації провів доктор Леон Попек в Островках Волинських та Волі Островецькій. Як він зазначає: «Більшість наших предків досі лежить або там, де їх убили, або в так званих ямах смерті, куди скидали їхні тіла. Донині збереглися могили, в яких лежать кілька сотень людей, недоторкані з 1943 року.
Усе тому, що двосторонні переговори щодо ексгумацій на Волині між Польщею та Україною ніколи не були легкими, до того ж вони блокуються вже кілька років.
Українці ставляться до УПА переважно як до героїв у боротьбі з Радянським Союзом, і багато з них не знають, що сталося на Волині та в Східній Галичині. Українські історики вважають різанину взаємною боротьбою між поляками та українцями, а не спланованою етнічною чисткою. Дехто побоюється, що засудження УПА означатиме засудження боротьби України за незалежність.
Поляки обурюються тим, що Україна називає вулиці і площі іменами бандерівців, у тому числі виконавців різанини, та за нездатність визнати відповідальність УПА за вбивства, за блокування ексгумації жертв і їх християнського поховання. Це вигідно Росії, яка вже багато років намагається використати трагедію Волині для поділу Польщі та України. Цю проблему розуміло багато людей, зокрема Іван Павло ІІ, який кілька разів закликав до польсько-українського примирення. «Існує потреба в примиренні, яке б дозволило нам поглянути на сьогодення і майбутнє в новому дусі», – написав він у листі до єпископів Польщі та України з нагоди 60-ї річниці різанини. Під час свого візиту в Україну у 2001 році у Львові він звернувся до самих українців: «Настав час відірватися від болісного минулого. […] Нехай прощення – дане й отримане – пошириться, як доброзичливий бальзам, у кожному серці. Завдяки очищенню історичної пам’яті, нехай усі будуть готові віддати перевагу тому, що об’єднує, а не тому, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, братерській єдності, братерській співпраці та справжній солідарності.»
Примирення, зрозуміле таким чином, не означає забуття. Натомість воно означає можливість рухатися далі, поважати та розуміти те, що сталося. Це означає намагатися дивитися в майбутнє, яке не може визначатися минулим.
Перші ексгумації провів доктор Леон Попек в Островках Волинських та Волі Островецькій. Як він зазначає: «Більшість наших предків досі лежить або там, де їх убили, або в так званих ямах смерті, куди скидали їхні тіла. Донині збереглися могили, в яких лежать кілька сотень людей, недоторкані з 1943 року.
Усе тому, що двосторонні переговори щодо ексгумацій на Волині між Польщею та Україною ніколи не були легкими, до того ж вони блокуються вже кілька років.
Українці ставляться до УПА переважно як до героїв у боротьбі з Радянським Союзом, і багато з них не знають, що сталося на Волині та в Східній Галичині. Українські історики вважають різанину взаємною боротьбою між поляками та українцями, а не спланованою етнічною чисткою. Дехто побоюється, що засудження УПА означатиме засудження боротьби України за незалежність.
Поляки обурюються тим, що Україна називає вулиці і площі іменами бандерівців, у тому числі виконавців різанини, та за нездатність визнати відповідальність УПА за вбивства, за блокування ексгумації жертв і їх християнського поховання. Це вигідно Росії, яка вже багато років намагається використати трагедію Волині для поділу Польщі та України. Цю проблему розуміло багато людей, зокрема Іван Павло ІІ, який кілька разів закликав до польсько-українського примирення. «Існує потреба в примиренні, яке б дозволило нам поглянути на сьогодення і майбутнє в новому дусі», – написав він у листі до єпископів Польщі та України з нагоди 60-ї річниці різанини. Під час свого візиту в Україну у 2001 році у Львові він звернувся до самих українців: «Настав час відірватися від болісного минулого. […] Нехай прощення – дане й отримане – пошириться, як доброзичливий бальзам, у кожному серці. Завдяки очищенню історичної пам’яті, нехай усі будуть готові віддати перевагу тому, що об’єднує, а не тому, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, братерській єдності, братерській співпраці та справжній солідарності.»
Примирення, зрозуміле таким чином, не означає забуття. Натомість воно означає можливість рухатися далі, поважати та розуміти те, що сталося. Це означає намагатися дивитися в майбутнє, яке не може визначатися минулим.
Воля Острівецька, Леон Попек під час ексгумаційних робіт. 1992.
Фотоархів Леона Попека
Фотоархів Леона Попека
☰
